У нашій візантійській традиції Покаяння розглядається не через юридичну призму провини й покарання, а через категорію зцілення. Гріх — це духовно-тілесна недуга, що вражає людську природу та позбавляє її миру. Саме покаяння (грецькою «метаноя» — «переміна розуму») є не просто відчуттям провини, а глибоким поворотом серця від темряви егоїзму до світла Божої любові.

За словами святого Івана Золотоустого, Церква є не судом, а лікарнею, куди людина приходить за одужанням, а Христос постає в ній як Милосердний Лікар. Під час Таїнства священник є не суддею, а лише свідком і духовною підтримкою.

З огляду на це, покута (епітимія) не є покаранням чи «викупом» за гріх. Вона слугує терапевтичним засобом — посиленою молитвою, постом чи справами милосердя, які духівник добирає для зміцнення душі та подолання шкідливих звичок.

Оскільки гріх ізолює людину від Бога та спільноти, сповідь дарує примирення з усією Церквою. Зцілена душа відновлює внутрішню цілісність і з чистим серцем повертається до повноти євхаристійного життя, приймаючи Святе Причастя.